>
Юрій Андрухович у кліпі на пісню "Повстань, народе мій!" Фото: vikna.tv
Чи варто нам адаптувати для своїх потреб мертві імперські сенси
Я знаю багатьох із цих людей, щиро люблю їх і поважаю, тому не називатиму тут персонально. Днями в Івано-Франківську вони записали музичний кліп на добре відомий нам твір із умовно старим-новим текстом. Виявляється, «Свящєнная война», один із визнаних гімнів спершу сталінських Совітів, а згодом і сучасних рашистів, є насправді плагіатом патріотичної пісні бійців українських Визвольних змагань «Повстань, народе мій». У передмові наш письменник, безумовний класик і моральний авторитет, закликає повернути вкрадені в нас сенси — й не лише пісню, а й саме поняття «вітчизняної війни».
Перший емоційний імпульс — гаряче схвалення, але щось не пускає. Можливо, знайомство з фактами. Справді завойовники століттями вилучали в нас культуру гуртом і вроздріб, без зайвих церемоній включаючи її до свого арсеналу. Але в цьому конкретному випадку факти такі: 1916 року в розпал шовіністичного екстазу (до того Росія була переважно германофільською, лише з початком війни почалася епідемія відмови від німецьких назв і прізвищ, тоді, власне, Санкт-Петербург перейменували на Пєтроград) провінційний учитель з містечка Рибінск під Ярославлем Алєксандр Боде разом із дружиною написали дивний марш на розмір ¾, де були рядки: «Вставай, страна огромная! / Вставай на смертный бой / С германской силой тёмною, / С тевтонскою ордой!». Ефектна пісня стала популярною на фронті (я сам чув про це від ветеранів-білогвардійців), швидше за все, бійці УНР, серед яких було чимало солдат Першої імперіалістичної, її переосмислили й включили до свого обігу. А вже на початку «гарячої фази» 1941-го придворний поет Лєбєдєв-Кумач отримав завдання від редакції газети «Красная звєзда», недовго думавши, змінив декілька рядків і «запустив у ротацію». Відтак вона стала частиною спершу радянського культу Побєди (однієї-єдиної, з великої літери, найголовнішої перемоги сталінізму над нацизмом), потім уже в путінській Ерефії — шаленства на тему «можем повторіть».
Те саме і з офіційним титулом Отєчєствєнная. Термін «Вітчизняна» стосовно до війни 1812 року почали вживати в Російській імперії вже після її закінчення, заднім числом. Як широко відомо, попервах французьке військо без помітного спротиву дійшло до Москви, скрізь зустрічаючи радше гостинність, аніж ворожість, бо селяни вірили, що окупанти скасують кріпаччину й роздадуть землю. Але Наполеон був ніяким не альтруїстом: починаючи наступ, він мав на меті всього лише відродження польської держави, яку перед тим роздерибанили в три етапи Росія, Прусія та Австрія, й відновлення континентальної блокади Британії, з якою він мав свої рахунки. Імператор був неперевершеним полководцем, всі три битви, коли йому вдалося наздогнати російську армію (Смолєнск, Малоярославєц, Бородіно) він формально виграв, але він не розумів, як тисячу кілометрів по бездоріжжю ганятися за противником, який уникає зіткнень, як розквартирувати полки в колишній столиці, яку самі господарі перед відступом підпалили, й як забезпечити постачання збройним силам у кампанії, яка триває півроку замість місяця. Головнокомандувач Кутузов обрав тактику виснаження противника, цілком свідомо віддаючи йому на поталу території разом із населенням, в результаті 660-тисячна «Велика армія» з розтягнутими комунікаціями, без ресурсів була приречена перетворитися на натовп мародерів. І ось тоді вже двічі розчарований російський мужик підняв «дубину народної» (Лєв Толстой), широкомасштабної партизанської війни, даючи привід для відповідного міфу. Термін «Отєчєствєнная» вперше вжив поет і публіцист Фьодор Ґлінка аж 1816 року, й цей епітет було підхоплено на хвилі загальної ейфорії з приводу «перемоги російської зброї» й укріплення самодержавної монархії. Іншими словами, це класичний пропагандистський штамп зразка ХІХ століття.
Що ж стосується «Великої вітчизняної», то тут після Віктора Суворова навряд чи варто щось пояснювати: коли в рамках Другої світової союзник Гітлер надурив союзника Сталіна, випередивши його з нападом на пару тижнів, довелося повністю змінювати інструментарій партійної пропаганди й умикати замість пролетарського інтернаціоналізму радянський/російський патріотизм, дістаючи з шухляди готові гасла поваленої Російської імперії. Основна маса населення СРСР із пам’яттю золотої рибки на це повелася, надто коли з’ясувалося, що поведінка німців на зайнятих територіях не залишає особливого вибору, й тільки українці разом зі своїм військовим підпіллям наважилися воювати проти обох ворогів, що вимагало не лише відваги, а й інтелектуальної мужності. Те, як саме діяли Жукови/Ватутіни, засипаючи противника трупами, те, що саме нав’язали визволителі власному й решті «звільнених» народів на заміну нацизму, робить визначення «Велика вітчизняна» пропагандистським фейком у квадраті.
Повертатися до ідеологічного спадку СРСР задля того, щоби зміцнити дух захисників нашої Вітчизни, — намір зрозумілий і, можливо, шляхетний, але цілком марний і навіть шкідливий. Будь-які асоціації, будь які посилання на совітський емоційний досвід є зайвими, хибними й за великим рахунком фальшивими, тим більше, що ординці нині апелюють саме до цього спадку. Взагалі нема потреби вдаватися до готових формул, які нам, по-перше, чужі, по-друге, завузькі. Питання навіть не в тому, чи влаштовує нас той чи інший ідеологічний штамп, а чи потрібні нам на даний момент ідеологічні штампи взагалі. Ідеологія – так чи так скелет колективної свідомості, але наразі функції цього скелету виконують цілком актуальні сенси, взяті як із власного минулого, так і безпосередньо з життя, до того ж апробовані на не такій уже вузькій аудиторії фронтовиків, волонтерів і дотичних до них українців під час обмеженої фази війни минулих восьми років. Серед них є символічні жести, позичені з нашої справжньої, не вигаданої історії спротиву доби Визвольних змагань і Другої світової, але вони вже теж достатньою мірою переосмислені й адаптовані до нинішніх реалій.
Зрештою, в нас є «Лента за лентою» й «Ой у лузі червона калина» й ще сотні, можливо, тисячі яскравих, неповторних, неймовірно талановитих пісень, вони заслуговують на те, щоби їх реанімували й популяризували. Що ж до адекватного визначення поточної війни, не переконаний, що воно зараз на часі. Нині вона головна і єдина, просто Війна з великої літери. Залишімо винайти її назву історикам недалекого майбутнього. Відразу після перемоги.
Загрузка ...
