Степан, військовослужбовець 107 обр ТрО на псевдо «Дєд». Незабаром йому виповниться 61 рік, одружений, є дочка і внучка. До повномасштабного вторгнення рф працював охоронцем у дитячому садку.
Історію воїна розповідають на ФБ-сторінці 107 обр ТрО.
«Потім так вийшло, що москальська навала переступила нашу священну границю і почала топтати нашу землю. Спочатку я сам був трохи в паніці, відправив сім’ю за кордон, а сам знайшов куди податися і вже 1 березня був у строю 107 бригади», — згадує Степан.
Спочатку рота дала Степану позивний «Генерал». Та згодом довелося змінити позивний. «Якщо москалі почують по рації слово Генерал то всі будуть за тобою ганятися», — сказав командир перед виїздом на бойові. В той момент якраз зателефонувала внучка. «Дєда тобі потім передзвонить», — відповів військовослужбовець і поклав слухавку. Так з’явився новий позивний – «Дєд».
“Спочатку я сам був трохи в паніці, відправив сім’ю за кордон, а сам знайшов куди податися і вже 1 березня був у строю 107 бригади”, — Дєд
На Харківському та Лиманському напрямку було дуже важко, проте порівняно з Бахмутським напрямком це була лише підготовка і тренування, – згадує військовослужбовець. В районі Богданівки вже пішли часті контактні бої, дуже інтенсивно працювала артилерія, танки і ворожі дрони.
«В цих боях я втратив багато своїх справжніх друзів. Коли відкриваю телефон то розумію що номера є але їм уже не можна дзвонити. У мене серце… розривається», — із сумом згадує «Дєд».
За кілька кілометрів від м. Бахмут, до позицій нашої піхоти часто доводилось пробиратися повзком, зі зброєю і повним боєкомплектом, у бронижелеті і касці, на ліктях 3 і більше кілометри. «Тільки повзком – тому, що москалі нас накривали а потрібно було міняти хлопців на позиціях. Були аж мозолі на ліктях…», — розповідає про важкі моменти військовослужбовець. Та не зважаючи на вік, біль у ногах та контузії Степан виконував бойові завдання разом з іншими побратимами.
«Дєд» був на таких важких ділянках, куди люди просто відмовлялися іти. Найважчі позиції де близькі контактні бої відбувалися майже щодня. На цих позиціях він перебував майже пів року, незважаючи на контузії і травми. «61 рік людині. Він приїхав, йому було мегаважко та жодного разу не сказав: «я хворий», «я не можу», «у мене контузія – я не можу вийти». Його зміна – він 2 суток на позиціях», — із гордістю розповідає командир підрозділу у якому Степан проходить службу.
«Я перерахував свої роки і, як би там не було, я трохи прожив на відміну від молодих людей. Я теж хочу жити і мабуть достойно хочу жити, але мені не по собі стає коли гинуть такі молоді люди під 30, 25 років. Залишаються маленькі діти. Ось це мене перш за все змусило піти… І досі це залишається моїм переконанням».
Зараз військовослужбовець навчається літати на безпілотниках. Навіть у такому поважному віці освоює навики разом із молодою командою. Побратими дуже пишаються Степаном, жартують, що після війни «Дєд» повернеться у дитсадок і за допомогою дронів буде охороняти сон дітей.
«Я надіюся що зможу дотягнути до самої перемоги. Я хочу щоб моя дочка і внучка жили у вільній… це не просто гарні слова – я дійсно хочу щоб вони жили у вільній країні – Україні! Я дуже цього хочу… Не знаю на скільки мені вистачить сил».
Загрузка ...
