Волинь Волинянка відправила на війну чоловіка, два сина та брата 19 червня, 16:48 0 0
Сподобалось? 0
Дні, тижні для неї зливаються в один потік, аж поки його не розбавить телефонний дзвінок. «Тепер всюди ходжу з мобілкою, щоб не пропустити виклик від когось, – тремтить голос Світлани Федонюк із села Жуковець на Горохівщині. – І всюди молюся, як вмію, щоб Бог вберіг хлопців!»
Живуть від дзвінка до дзвінка
– Це перший місяць ми всі не просихали від сліз, – чесно зізнається жінка. – А зараз якось тримаємося.
Розмовляємо зі Світланою Никифорівною у сільській раді у селі Скірче. Вона – староста на шість довколишніх сіл Торчинської громади. І саме робота рятує від тривожних думок. А з вікон кабінету видно фігуру святого Миколая, до якого щодня звертається з проханням вберегти синів, чоловіка і брата.
– Думаєте, ми не просили, не плакали, щоб не йшли? – тремтить голос. – Хто слухав?! Як тільки брат Володя дізнався, що війна, почав збиратися у військкомат. Чоловік Михайло за кілька днів – за ним. Старший син Іван нещодавно одружився, дружина вагітна, а він воювати збирається. «Як ми не підемо вас захищати, то й народжувати не буде кому!» – сказав, як відрізав. Спочатку був у місцевій самообороні, але згодом – у Збройних силах України. А молодший, Назар, на той час відбував військову службу. Не ховався і теж рвався у бій.
З лютого стали тривожними для жінок із сім’ї Федонюків дні і ночі. Вони й зараз живуть від дзвінка до дзвінка.
– Йду сапати – беру із собою телефон. Кладу на кабачка, щоб на сонці не грівся. Рву зілля і прислухаюся, чи не грає мелодія, – продовжує Світлана Никифорівна. – Найдовше три доби не виходив на зв’язок Назар. Словами не передати, що на душі творилося. Мені всі хлопці сказали, аби я до них сама не дзвонила. Як зможуть говорити, тоді й наберуть. Отак і живемо у постійному очікуванні. Хтось подасть звістку вранці, комусь ввечері вдасться поговорити. А для нас то велике щастя!
На День матері приїхали сини додому
У Світлани Никифорівни як у старости села щодня купа роботи, але радо поринає у повсякденні клопоти, аби хоч трішки відволіктися від думок. Нема коли відпочивати і вдома, бо залишилися на господарстві удвох з мамою-пенсіонеркою. Тримають свиней, корову, птицю різну. І города треба вчасно доглянути. Сіно на зиму заготовити. Звичайно, без чоловічих рук у селі важко, але мусять давати всьому раду. Єдина втіха, коли у гості приходить невістка з двомісячним Захаром. Він нині – головний чоловік у родині. Усмішка малюка додає сили та віри у краще. Дуже раділи, коли на День матері вдалося приїхати додому Назарові та Івану.
– Я саме клумбу полола. Дивлюся – машина під’їжджає, а з неї солдат виходить. Кинула ту мотику і побігла до нього, землі не чуючи під ногами, – світяться очі матері при цій згадці. – Молодшого сина цілий рік не бачила, бо ж служив в армії на Житомирщині. Обняла і так тримала! Довго-довго не хотіла відпускати. Яке то щастя!
Виявляється, брати давно домовилися зробити мамі такий подарунок, але не вдалося одночасно дістатися до неї. То вийшло, що вранці Назар приїхав, а під вечір – Іван.
– Назар потім признався, що вони такий сюрприз давно задумали, – сміється мама. – Я бігом кинулася на кухню готувати щось смачненьке, щоб усі разом за стіл сіли. Не могли наговоритися, бо ж лишень на день їх відпустили. Мої хлопці всі свого часу служили. Ніколи й мови не було про те, щоб ухилятися від армії. І зараз вчинили як справжні патріоти: ще й мобілізації не оголосили, а вони вже рюкзаки зібрали. Хай Бог їх береже!
Ці слова промовляє щодня. Вірить і чекає своїх захисників додому з перемогою.
Руслана СУЛІК
Фото автора
Світлана ФЕДОНЮК із синами, невісткою та онучком
Загрузка ...
