Сьогодні, 26 лютого, в Луцьку відбулася скорботна подія. На фасаді Волинського медичного інституту відкрили та освятили меморіальну дошку на честь випускника закладу, старшого бойового медика роти вогневої підтримки сержанта Романа Ткача. Герой загинув унаслідок артилерійського обстрілу в селищі Щербинівка Донецької області 25 лютого 2025 року.
Перед корпусом зібралися не лише ті, для кого Роман назавжди залишиться найріднішим: батьки, дружина з донькою, сестра, а також побратими, викладачі, нинішні студенти-медики. Присутніх об’єднало щире бажання поділитися спогадами про Романа Ткача, вшанувати його світлу пам’ять, нагадати коротку, але таку яскраву життєву дорогу Героя.
Матір Наталія не може стримати сліз. Каже: прийшла в інститут і пригадала шлях сина – навчання в тоді ще Луцькому базовому медичному коледжі за спеціальністю лікувальна справа, роботу у військовому шпиталі, три важкі роки в зоні АТО, спроби знайти себе в цивільних професіях. Проте 24 лютого 2022 року Роман зробив крок, який не вписується у логіку самозбереження.
«У перший день повномасштабної війни я прийшла з роботи, а Рома сидить на кухні, поряд – його стара форма з АТО. Він обійняв мене і каже: «Я йду», – витираючи сльози, пригадує пані Наталія. – Питаю: «Куди ж ти підеш? У тебе ж група інвалідності. Ти не зможеш». А він відповів: «Зможу. Я не буду ховатися, не буду сидіти вдома, не чекатиму повістки». І того ж першого дня він пішов».Маючи три міжхребцеві грижі, сержант Ткач носив на собі бронежилет завважки 45 кілограмів. Він мав повне законне право звільнитися зі служби, про що матір неодноразово його благала. Але для Хоми – так Романа Ткача називали побратими – військова присяга виявилася сильнішою за медичні діагнози.
«Він сам витягував хлопців, виїжджав машиною на позиції, забирав тіла, збирав останки по полях, щоб привезти побратимів додому, щоб у батьків була могила… – ділиться матір. – Він ніколи не думав про себе й не скаржився, що йому важко. Хоча я знала правду: він мав слабке здоров’я. Лише одного разу, вже під кінець своїх трьох років служби, зізнався: «Я вже втомився». Це було вперше. А незадовго після цього надійшла чорна звістка», – вкотре не може стримати сліз пані Наталія.Читати ще: Бойовому медику з Волині Роману Ткачу просять посмертно присвоїти звання Героя України
Дружина Ірина, яка знала Романа ще зі шкільної лави, доповнює слова матері: для Романа війна не була абстрактним словом, він бачив її саме в контексті події історичного значення, адже надзвичайно захоплювався цією наукою.«Я його відмовляла: «Куди ти йдеш? Ти ж маєш законне право залишитися вдома», – ділиться Ірина. – Але Рома тільки відповів: «Я йду захищати передусім свою сім’ю. Коли Кіра виросте і запитає мене: «А де був мій тато під час війни?», що я їй відповім?» А так вона знатиме, що її батько – Герой, який пішов захищати нас із нею, свою родину, рідних та близьких», – пригадує Ірина.Дружина каже: навіть під час коротких відпусток Роман не відпочивав – постійно залишався на зв’язку, залагоджував службові питання і, що найголовніше, навчав побратимів тактичної медицини, аби ті могли врятувати себе в критичну мить. За врятовані життя держава відзначила його орденом «За мужність».В. о. ректора ВМІ Тетяна Пастрик особисто викладала у Романа. Тому вона звернулася до присутніх не лише як керівниця закладу, але як педагог, який втратив учня.
«Сьогодні ми зібралися із болем у серці, щоб віддати шану нашому випускнику. Ми не лише схиляємо коліна, вшановуючи пам’ять Роми, а й вкотре усвідомлюємо ціну нашого життя та свободи. І ця ціна – життя найкращих… Я мала честь навчати нашого Героя. Він був надзвичайно активним, допитливим і старанним… Пам’ять про його вчинок житиме вічно», – підкреслила Тетяна Володимирівна.Ці слова доповнюють спогади сестри, одногрупників, побратимів, для яких Хома постає як надзвичайно світла людина, завжди готова прийти на допомогу. Він глибоко цікавився історією, що вочевидь сформувало його стійкий світогляд, і мав одну показову рису: мовчки брався за найскладнішу роботу, якої, за статутом чи обставинами, міг би цілком законно уникнути.Проникливими стали і спогади іншої викладачки Романа – Любові Патракеєвої.«Він був дуже хорошим, привітним, радісним, завжди вмів влучно пожартувати. Згодом, коли уже воював, ми намагалися йому допомагати. І знаєте, я ніколи не чула від нього нарікань. Війна таки справді забирає найкращих…» – розповіла вона.Нині Хома повернувся до своєї alma mater. Повернувся не у білому халаті, а в холодному камені, назавжди об’єднавши історію закладу з історією війни. Відтепер він завжди дивитиметься на нас зі стіни інституту. Роман Ткач – 29-річний сержант, який свідомо обрав шлях воїна-рятівника…
Олександр ДУРМАНЕНКО
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Повідомити
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Загрузка ...
