За свої вміння чудово орієнтуватися на місцевості Андрій отримав позивний «Топограф». Фото: з сімейного архіву
Захисник загинув 3 жовтня 2022 року на Херсонщині, виконуючи бойове завдання.
Ще десятирічним хлопчиком, вперше з батьком побувавши на полюванні, Андрій зрозумів, що неодмінно стане найкращим у цій справі. І за кілька років він уже добре знав секрети відстеження здобичі, чим відрізняються повадки зайців, лисиць та багатьох птахів. Після уроків у школі відвідував заняття зі стрільби, багато читав, досліджував та готував собі спорядження. Ще один крок до синової мрії допомогли зробити батьки – коли він навчався у десятому класі, придбали йому мисливського собаку породи дратхаар.
«Не могли відмовити Андрію, – розповідає мама Галина Федорівна. – Хоча й мешкали на той час у квартирі в Хмельницькому. Двоє дітей, ми, ще й собака. Але Андрій сам доглядав за Хантером. Все встигав: і вчитися, і вигулювати та тренувати свого улюбленця… Крім того, дуже цікавився історією, особливо великими битвами».
Після гімназії, яку непогано закінчив, Андрій вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом на спеціальність «облік і аудит». Перший трудовий досвід здобув в армії, куди одразу ж пішов після отримання диплома. Служив в Одесі, у морфлоті. Ось там і помітили його талант у бухгалтерській справі – доручили вести документацію військової частини.
«Коли повернувся до цивільного життя, одразу ж влаштувався головним бухгалтером у агрофірму, – продовжує Галина Федорівна. – Затим працював за фахом у великій компанії, допомагав з бухгалтерією і в стоматологічному кабінеті, і в ОСББ… Робота йому дуже подобалася, відчував себе на своєму місці».
У 2016 році Галина Федорівна та Василь Васильович переїхали з Хмельницького в село Коржівці, що на Деражнянщині, у батьківську хату. З ними поїхав і Андрій. Бо тут він змалечку знав усі стежки-дороги, з собакою вздовж і впоперек обходив усі ліси й поля, знав і грибні місця, і ягідники… У будні раненько вставав, вигулював собак, а їх уже мав два, та поспішав на вранішню електричку, яка везла його до обласного центру на роботу. А ввечері тим же маршрутом – стежкою через кар’єри – пішки йшов додому.
«Син любив тишу, спокій, тож в селі йому дуже подобалося. Обливався холодною водою, займався з гантелями, штангою, сам змайстрував собі тренажер. Доглядав за собаками, ходив на полювання, – каже мати. – Впольовані птицю та звірину готував сам. А ще Андрій захопився таксидермією. Дуже полюбляв полювати на птахів: качок, куріпок, водяних курочок… Вивчав їхні звички, спосіб гніздування тощо. Тож коли приносив додому трофей, м’ясо йшло в їжу, а пір’я обов’язково відкладав для створення опудал. Цю науку опановував самостійно. Ми сину для його захоплення навіть відвели окрему кімнату в будинку».
Андрій самостійно вивчав премудрості створення опудал. Фото: надане сестрою Лесею.
24 лютого 2022 року, як і зазвичай, Андрій пішов на потяг. Він вже знав, що почалося повномасштабне вторгнення, і того ж дня вирушив до військкомату. Відстоявши там довжелезну чергу, таки записався до війська. Про це своє рішення не сказав нікому. Наступного дня взяв машину, заправив її, купив собакам корму і повернувся в село. 26 лютого знову вирушив електричкою до обласного центру. А о сьомій вечора зателефонував сестрі і повідомив, що вже на Львівщині – у військовій частині.
В кімнаті Андрія й досі зберігаються його роботи. Фото: надане сестрою Лесею.
«Андрій довго був поза зоною досяжності, але якогось дня таки зателефонував нам і просив зрозуміти його рішення, – каже Галина Федорівна. – Сказав, що буде розвідником. Ми запитували, що потрібно, що купити йому… Але він казав, що все у нього є, все видали. Проте бронежилет і каску докупив сам. Десь наприкінці квітня їх вже відправили на Миколаївський напрямок. Телефонував щовечора. А коли мав іти на завдання, попереджав, що 4-5 днів може бути не на зв’язку».
Перший раз на один день Андрію випало побувати вдома, коли супроводжував на Львівщину тіло побратима. На зворотному шляху мав ще забрати авто від волонтерів та медикаменти.
«Ми знали, що заїде ненадовго. Наготували всього, що він найбільше любив. Але їсти не хотів. Понурий. Казав, що не мають чим воювати…» – пригадує мати.
Вдруге Андрій Слотюк приїхав додому на Спас. Пофотографував рідне подвір’я, дорогу до хати, ліс, наше поле, стежку, якою ходив до потяга… 20 серпня Андрій востаннє вийшов зі свого двору, сказав рідним за ворота не виходити. На станцію мотоциклом повіз батько. А перед тим як попрощалися, сказав: «Тату, все. Ми, мабуть, більше не побачимось…»
Андрій Слотюк виріщив стати на захист рідної землі в перший день повномасштабного вторгнення рашистів в Україну. Фото: з сімейного архіву.
Якось у вересні зателефонував матері і сказав, що надішле гроші. Попросив викопати на подвір’ї криницю, щоб була пам’ять про нього… І як не розривалося серце неньки від тих слів, Андрій сказав, що шансів вижити у нього немає.
«Така тиша у слухавці була. Але раптом чую, що він плаче, – згадуючи ту розмову, теж не стримує сліз Галина Федорівна. – Мамо, мого командира вбили, і товариша теж… Я так хочу помститися рашистам..»
3 жовтня, як і зазвичай, жінка вигуляла собак та сіла з чоловіком на подвір’ї чекати дзвінка від сина. Хоча надворі було холодно, до хати не йшли, бо там зв’язок не ловив. Аж тут – невідомий номер. Галина Федорівна аж скрикнула до чоловіка: «Все, Василю! Це все!» Кинула слухавку додолу і вмить підняла: «Алло!» А на іншому боці хтось каже: «Дайте чоловікові трубку».
«Я ще думала, що поранений, покалічений – але живий… Та глянувши на чоловіка, все зрозуміла. Хоча не хотіла, не могла вірити, що все це не сон, що все це правда», – знову і знову переживає Галина Федорівна ті найжахливіші хвилини в своєму житті.
…На завдання їх йшло троє. Але ворожий дрон помітив наших хлопців. Після прицільного пострілу ворога серце перестало битися лише в Андрія – йому в шию прилетів осколок… Це вже потім розповіли рідним його побратими. А ще розповіли, що на роковини смерті Андрія побували на місці його загибелі, запалили свічку. Там досі лежить його каска з підписом всередині. Знайшли також його сховок, який викопав. У нього і позивний був відповідний – «Топограф». Там лежало кілька іконок, молитовник та Біблія. Не врятували, значить…
30 липня, коли востаннє друзі й однокласники вітали Андрія з днем народження, він написав тоді на своїй сторінці «Всім дякую» і «Я з Коржівцями – назавжди». Минуло лише трохи більше двох місяців, і він справді повернувся в рідне село. Тепер уже назавжди, як і обіцяв. На щиті. Український прапор на його могилі нині майорить на сільському кладовищі.
Мати й досі мимоволі поглядає на хвіртку в час, коли її Андрій зазвичай повертався з роботи. Озирається на стілець, на якому він полюбляв сидіти…
Лавочки в пам’ять про Андрія Слотюка встановили на станції Масівці. Фото: надане сестрою Лесею.
У пам’ять про брата сестра Леся та батьки придбали і встановили три лавки на станції, куди колись щодня приходив Андрій. Бо завжди мусив стояти, чекаючи на потяг. Придбали чотири лавки, проте одну хтось украв. Вкрав підступно і підло. Так, як і відібрав життя у єдиного сина, як назавжди розірвав навпіл серце згорьованої матері…
P. S. Коли матеріал вже був готовий до друку, Леся повідомила, що 8 березня на станцію, де встановили лавки, хтось підкинув оту, четверту, вкрадену. Чи то совість замучила, чи не зміг прилаштувати… Тож рідні Андрія її відремонтують і поставлять там, де і планували.
Загрузка ...
