Серед тимчасово переміщених осіб, які обрали своїм прихистком місто Сторожинець, зустрінеш чимало цікавих та неординарних особистостей. Серед таких — актори В’ячеслав та Ольга Рак, які приїхали зі своїм 6-річним сином Іллею з Київщини на початку березня минулого року.
І Ольга, і В’ячеслав мають по дві вищі освіти. Окрім театрального мистецтва, Ольга ще здобула спеціальність педагога початкових класів, психолога в закладах освіти, а В’ячеслав — режисера драматичного театру.
— Познайомились ми, здобуваючи першу освіту у Кримському Академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького, — розповідає Ольга. — Обоє навчались у школі-студії за спеціальністю «Актор/акторка театру та кіно». Згодом чоловік певний час працював у цьому театрі. Був задіяний у більш, ніж 15 репертуарних виставах. Роботу В’ячеслава гідно оцінили на державному рівні – свого часу він отримав премію Національної спілки театральних діячів України в номінації «Найкраща роль молодого артиста».
«Росія мене, справді, «денацифікувала» — тільки в протилежний бік, ніж вони того прагнули»
На запитання, як доля «закинула» Ольгу та В’ячеслава для здобуття вищої освіти у Крим, молоді люди дивують: вони — уродженці півострова. Але при цьому на усі питання відповідають літературною українською мовою, без помилок. Більше того — україномовний нині В’ячеслав не вивчав українську навіть у школі (!).
— У графі атестата про середню освіту навпроти предметів «українська мова» та «українська література» вказано «не вивчав», — каже молодий чоловік. — Але після 24 лютого все змінилося кардинально. Росія мене, справді, «денацифікувала» — тільки в протилежний бік, ніж вони того прагнули. Я зрозумів, що настав час самовизначитися: хто ти є? І вирішив повністю перейти на українську: вимкнув російськомовний контент, почав читати класику українською мовою, нею спілкуватися та писати. Це допомогло мені в самоідентифікації. Водночас, зазначу, що це — особисто мій вибір. Вважаю, що мова не є показником того, що ти — українець по духу. Адже нині у Збройних Силах України — багато російськомовних захисників…
— В’ячеслав вже і буковинськими діалектами заговорив, — посміхається Ольга. — Їх вивчив, спілкуючись з господарями оселі, в яких наразі проживаємо… Я теж вважаю, що найкраще про людину «говорять» вчинки, а не мова. Але у державних установах, звісно, потрібно послуговуватися державною, українською…
З російськомовними батьками В’ячеслав розмовляє українською, а вони дивуються: «Тебе що, прослуховують?»
Ольга Рак народилася у Сімферополі, В’ячеслав — у невеличкому селі поблизу Бахчисарая. Нині там проживають їхні рідні, з якими вже тривалий час молоді люди не мають можливості бачитися. І, що чи не найболючіше, вони не завжди розділяють погляди Ольги та В’ячеслава щодо війни в Україні…
— Мої батьки — вже старшого віку і так званого радянського «загартовування», — зізнається В’ячеслав. — Вони справді вірять у те, що розповідають їм з телебачення російські пропагандисти, і що росіяни прийшли сюди… «рятувати нас». Тож наші телефонні розмови часто не минають без суперечки. Стосунки стали дуже натягнуті… Зазначу, що з 24 лютого 2023 року я почав спілкуватися з ними… українською (!). Вони, натомість, дивуються: «Тебе що, прослуховують?». Мабуть, думають, що зі мною «попрацювали» українські спецслужби (посміхається, — автор). Їм важко зрозуміти, що це мій особистий вибір, і мова спілкування — важлива для мене, в першу чергу.
— Моя мама — молодша і більш прогресивна у поглядах, — стверджує Ольга. — Вона часто бувала в гостях у нас — в квартирі, яку винаймали на Київщині.Тож не з чужих уст знає, що в Україні по вулицях не ходять нацисти зі зброєю і жодного тиску на російськомовних людей ніхто не чинить. Тож, з мамою можливо дійти до спільного знамена. Водночас, моя бабуся родом — з Білорусі, дідусь — з Росії. Тож, у розмові ми уникаємо тем політики та ідеології. Звісно, шкода, що анексія Криму, а згодом війна розлучили нас, і моя мама не бачить, як росте її внук… Після 2014 року наші з чоловіком рідні закликали повернутися жити на півострів, але у нас з чоловіком – інший шлях…
Більшість цінних речей, які нажили протягом багатьох років, були змушені віддати задарма
Війна застала подружжя Рак, як і багатьох українців, зненацька.
— У Київ ми переїхали ще до анексії, у 2010 році, — розповідає Ольга. — І останні 12 років жили в орендованих квартирах — спочатку в Києві, згодом у Броварах. Складали «копійка до копійки», щоб придбати власне житло. І ось, позичивши ще чималу суму, за два дні (!) до повномасштабної війни наважилися купити квартиру у новобудові, яку зводили у Броварах. І коли жителі Київщини почали масово втікати зі своїх домівок, ми залишилися з мізерною сумою на картці… Так протрималися до 5 березня, «кочуючи» з найманої квартири у підвал під час кожної сирени. Там, у холодному приміщенні, разом з сином перебували навіть тоді, коли були хворі коронавірусом, з високою температурою… Коли зрозуміли, що більшість зі знайомих вже виїхали у пошуках безпечного прихистку, наважились і ми. Життя синочка — дорожче за всі зручності. Тим більше наші друзі мали родичів у Сторожинці і давно запрошували нас сюди. Тут нашу сім’ю гостинно прийняли місцеві жителі, безкоштовно надавши своє житло для тимчасового проживання, за що ми їм дуже вдячні.
— Їхати у той час було досить страшно, адже автівки обстрілювали росіяни, — додає В’ячеслав. — Нас повідомили про найбільш безпечну трасу, якою ми і вирушили. Але в дорозі нас очікувала неприємність. Просто над нашим авто пролетів збитий літак. Не знаю, чи це був ворожий транспорт, чи наш… Він упав дуже близько від дороги. Гул від літака і видовище було страшним. Незнайома жінка, яку ми побачили з вікна авто, вийшовши з магазину, кинула пакети з продуктами на землю і на деякий час завмерла… Я у машині притиснув сина міцно до себе… Дякувати Богу, біда нас минула…
З дому В’ячеслав та Ольга вирушили з невеликими валізами, залишивши більшість цінних речей на Київщині.
— Ми повністю «з’їхали» з орендованої квартири, тож більшість цінних речей, які нажили протягом багатьох років, були змушені віддати задарма. Частину техніки віддали як гуманітарну допомогу у зруйновані обійстя мешканців Чернігівської та інших областей, де «погосподарювали» росіяни. — зізнається Ольга. — Техніку не взяли з собою, але забрали у своє нове помешкання папугу, який жив у нас 13 років. Він — вже як член сім’ї, друг нашого шестирічного синочка.
Життя триває: Ольга виховує найменших буковинців, а В’ячеслав проводить майстер-класи з акторської майстерності
У Сторожинці Ольга Рак знайшла роботу до душі. Їй запропонували працювати вихователем у міні-садочку, що знаходиться в приміщенні ігрового центру «HappyLand». Досвід роботи з малечею у Ольги був: здобуваючи педагогічну освіту, вона паралельно викладала акторську майстерність дітям в Києві та Броварах. Іноді кількість її вихованців перевищувала 50 (!). Найменшим було 4 роки, найстаршим — 14.
Тим часом В’ячеслав Рак наразі працює онлайн, а також проводить майстер-класи для дорослих з акторської майстерності. До цього часу він працював у театральній студії і поставив більше 10 вистав зі своїми студентами. Також В’ячеслав є ведучим, сценаристом та режисером масових заходів, знімається у кіно та рекламі. Для прикладу, у фільмі «Пригоди S. Миколая» режисера Семена Горова зіграв Юрка та підготував до зйомок дітей-акторів, а у рекламі «Samsung» приміряв на себе образ козака.
Олеся КОСТАШЕК, для БукІнфо (с)
Світлини авторки.
Загрузка ...
