>
фото: facebook.com/Siversklibraryforchildren
За десятки років стагнації, що спостерігалась у сфері книговидання в Україні, ціле покоління було майже позбавлене можливості сформувати системну звичку читати. Засилля російського продукту й відсутність державної політики щодо систематичного наповнення книжкового фонду поступово перетворило бібліотеки на склади з неактуальною та застарілою літературою
А для більшості потенційних читачів у невеликих населених пунктах, де немає книгарень, саме бібліотеки є чи не єдиною можливістю долучитися до активного читання. На жаль, більшість з цих закладів не просто застрягла в минулому, а й своїм жалюгідним станом дискредитує саму ідею просвітництва та культурного розвитку. Адже про яку пропаганду читання можна говорити, коли для молоді в сільській чи районній бібліотеці немає української літератури навіть зі шкільної програми, а літні люди, коли дивляться на полиці з радянськими книжками, упевнюються, що нічого цікавого за останні 30 років письменники не написали.
Але кілька викликів, що сталися останніми роками, актуалізували проблему якісного надання культурних послуг. По-перше, Верховна Рада наприкінці минулого року ухвалила в першому читанні проєкт Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу», спрямований на зростання обсягів надання якісних бібліотечних послуг. Зокрема в ньому додали низку нових термінів: «бібліотечний пункт», «електронна база даних», «електронний документ», «книжкова пам’ятка», «національна бібліографія». Також законопроєкт має запровадити поняття піклувальної ради бібліотеки як дорадчого колегіального органу, основним завданням якого буде сприяти розвитку бібліотеки. Влада зрозуміла, що необхідно змінювати моделі фінансування та підвищувати рівень оплати праці зокрема й бібліотечним працівникам. Для цього було затверджено план заходів з реалізації реформи фінансування системи забезпечення населення культурними послугами. І є надія, що на новій законодавчій базі вдасться витягти традиційні бібліотеки з темного мороку забуття.
Обережного оптимізму додає той факт, що зміни відбулися насамперед на низовому базовому рівні: ще до законодавчих нововведень процес децентралізації змусив органи місцевого самоврядування впритул подивитися на бібліотеки, що працюють на території громад, водночас як на ресурс для розвитку та пункт витрачення неабияких коштів з бюджету. І вже кілька років більшість новостворених громад балансують між непопулярними рішеннями про оптимізацію наявних закладів і збереженням фонду та персоналу. Ці проблеми не завжди вдається розв’язати мирно: у різних областях України відбуваються судові процеси, які розглядають правомірність і законність реорганізацій бібліотек.
Спротив зрозумілий — закриття комунальної бібліотеки, у приміщенні якої незабаром з’являється, наприклад, комерційна аптека, дає можливість звинувачувати владу у свідомому нехтуванні культурними потребами суспільства. Але, на жаль, досі важко дискутувати конструктивно, бо тема книжок у нас ще з радянського часу часто автоматично переходить у розряд гасел. І це, безумовно, тільки шкодить ідеї справжньої актуалізації читання. Списання книжок, зокрема й застарілих за змістом, викликає обурення в пересічного громадянина, навіть якщо востаннє він тримав у руках друковану літературу ще в дитинстві. Так само й будь-які зміни в бібліотечній системі сприймають часто негативно — бо просто наявність холодного приміщення зі старими книжками чомусь має гарантувати читацький попит і зростання інтелектуального потенціалу населення. Тому важливо, щоб ці гострі питання розглядали в публічній площині, як і передбачено новим законом. А до якісного реформування у складі піклувальної ради долучалися фахівці, активні читачі й меценати.
Проте багато громад уже змогли перерости такі стереотипи, а неминучі зміни відчути як поштовх до пожвавлення бібліотечного життя. Цікаво стежити за прогресом у бібліотечній справі в прифронтових громадах Донбасу. Здавалося б, через руйнування та соціальні кризи вони мали б мати нагальніші пріоритети, хоча наповнення книжкових фондів до війни тут було вкрай несучасним і неякісним. Але, хоч як дивно, саме тут зійшлося кілька умов, що привели до якісного зростання. Наприклад, бібліотеку Горлівського інституту іноземних мов, який евакуювали в Бахмут, довелося наповнювати з нуля — викладачі виїхали на нове місце без підручників і книжок. Але у цьому є й плюс: зараз там лише сучасна та актуальна професійна й художня література.
Також у перші роки війни процес наповнення простору прифронтових територій україномовним культурним продуктом набував масштабних розмірів. Бо населення відчуло бажання глибше зануритися в українську культурну реальність, а волонтерські освітні та культурні спільноти — надавати таку можливість. Невеличкі шкільні, сільські й міські бібліотеки отримали багато нової української літератури завдяки волонтерським проєктам, ініціативам авторів і видавництв. Це роблять і досі, зокрема за посередництва військових підрозділів, розташованих у населених пунктах. Наприклад, наприкінці січня військовослужбовці 24 омбр імені короля Данила передали дитячу, науково-пізнавальну й патріотичну літературу для школярів у місті Попасна, що на Луганщині, яку для своїх ровесників зібрали школярі з Волині та їхні вчителі. «Коштом держави в нашу шкільну бібліотеку надійшли навчально-методичні посібники для учнів і педагогів, які працюють у НУШ. Також щорічно в межах акцій і заходів нам дарують понад сотню нових українських книжок. Зокрема від авторів у рамках акції «Бібліотека пам’яті Героїв», започаткованої «Нью-Йоркським літературним фестивалем», — пояснили Тижню в Краматорському ЗЗСО № 12 імені Степана Чубенка.
Утім, є зміни й на державному рівні. «Справді, за останні роки поповнення фонду нашої бібліотеки значно покращилося. Ми стабільно отримуємо кошти з міського бюджету, — пояснює Тижню завідувачка Краматорської дитячої центральної бібліотеки імені Пушкіна Ганна Бахман. — Торік отримали книжок на 50 тис. грн і 53 періодичні видання на 20 тис. грн. Надходить література завдяки Українському інституту книги: торік від них отримали 510 примірників якісної дитячої літератури на суму 60 тис. грн. А загалом у 2020-му — близько 1600 примірників на суму понад 140 тис. грн. Оновлюваність фонду становить приблизно 2,5% від загального фонду бібліотеки, а за Державним стандартом потрібно 5%. Але половина — це вже добре, бо раніше було менш ніж 1%. Цьогоріч ми вже замовили літератури на 52 тис. грн з бюджету». До того ж, розповідає керівниця закладу, багато літератури вони також отримують у дар від читачів, партнерів і друзів бібліотеки. Колектив бере участь у проєктах, грантах, акціях, конкурсах, де прописує отримання літератури. Відбуваються презентації, прем’єри книжок, зустрічі з письменниками, співпрацюють навіть з іноземними партнерами. Це дає читачам змогу називати її «винятком для нішевої аудиторії із «замашками» публічних інтелектуалів».
Звісно, волонтерські чи грантові рухи не можуть і не мають бути повноцінними замінниками централізованого оновлення фондів. Але навіть вони певною мірою стали поштовхом до кардинальної зміни зокрема підходів обслуговування читачів, особливо дитячої аудиторії. У минулому залишаються уявлення про бібліотеку як «храм тиші», де навіть діти мають не задовольняти свої потреби в пізнанні світу, а тільки сидіти в тісних міжряддях стелажів зі старими книжками. Уже зараз у більшості дитячих бібліотек регіону відбуваються інтерактивні заняття, тематичні квести та спектаклі з залученням маленьких читачів. «Ідея відновити нашу бібліотеку належить меценату Руслану Каплуновському, — розповідає Тижню Віра Котинська, працівниця дитячої бібліотеки невеличкої Сіверської громади на Донеччині. — Він поповнив фонд бібліотеки новими виданнями, оснастив сучасною технікою та зробив її доступною для маломобільних груп населення. Працівники писали й вигравали гранти від ПРООН». Тепер у закладі можна побачити, наприклад, саморобні анімаційні відео маленьких читачів громади з майже професійно озвученими казками.
Але це, беззаперечно, тільки початок роботи з реформування бібліотечної системи. Бо справжньою метою оновлення має стати не так наповнення бібліотек новими книжками чи сучасним обладнанням, а більше створення простору тяжіння, куди мешканці громади приходитимуть за враженнями й затишком. І зараз в умовах децентралізації в змінах мають бути зацікавленими всі — і влада, якій слід усвідомлювати, що вона фінансує успішні заклади, і ті, хто надає та отримує ці послуги. Одні — щоб стимулювати приходити до них ще більше реальних читачів, а не статистичних одиниць, другі — щоб отримувати задоволення від процесу спілкування й читання. Але для такого якісного перетворення потрібно працювати в різних напрямах, ламати звичні графіки та змінювати атмосферу бібліотек. Бо жодні модні гаджети не гарантуватимуть, що в бібліотеці читачів зустрінуть працівники, обізнані з новинками сучасної літератури. А електронні каталоги не додадуть комфорту, якщо спілкування з постійними відвідувачами буде схожим на допит потенційного злочинця. Тому для всієї громади важливо, щоб навіть після закінчення робочого дня вікна бібліотек і далі світилися та запрошували друзів поспілкуватися на різні теми. Бо послуги, зокрема й культурні, мають орієнтуватися на людей — якщо в населеному пункті після 17:00 можуть працювати лише бари й розважальні центри, то чи варто дивуватися, що на обговорення нового роману чи зустріч з авторами в робочий час приходить кілька пенсіонерів? Тож тільки зважаючи на багато складових бібліотеки мають шанс перетворитися з кладовища книжок на сучасні центри культури для громад.
Загрузка ...
