Віктор на позивний «Вітьок» — боєць 57-го батальйону 104-ї окремої бригади Сил ТрО, доброволець із Дубна, син військовика, який теж пройшов свою війну. Боєць із 2015 року неодноразово повертався у стрій. Пройшов Донбас, Авдіївку, Світлодарську дугу, Торецький напрямок.
Історію воїна розповіли у пресслужбі батальйону.
Мій шлях на війну
“На військову службу я вперше пішов у 2015 році, під час п’ятої хвилі мобілізації. Потрапив до 39-го мотопіхотного батальйону. Хтось нас називав “Дніпро-2”, хтось — ЗСУ. Але для мене то було просто — фронт. Служив рік і два місяці. Потім був контракт на пів року у 130-му ОРБ — це вже був підрозділ із Дубна. А коли у 2022 почалася повномасштабна — не було сумнівів. Як і багато хто, просто пішов. Бо треба було”.
Місця, що врізались у пам’ять
“Мої напрямки — це в основному Донеччина: Торецьк, Курдюмівка, Авдіївка. У 2016-му я вже був у Курдюмівці. А в 130-му — біля Горлівки, на Світлодарській дузі. Тепер — знову ті ж самі місця. Недалеко від попередніх позицій. Смішно, але коли стою на Донбасі, то вже знаю, що за поворотом, які посадки попереду. Здається, вже місцевий. Після 24-го лютого ми тримали напрямок Торецька — знайомий кожному, хто там був. Канал, укріплення, вогневі точки”.
Побратими та бригада
“У 57 батальйоні ми всі швидко стали близькими. Спочатку ніби чужі, а потім виявляється: той когось знає, той із твого району, той кум твого товариша. Ми — з одного краю: Дубенський, Млинівський, навколишні села. І сталося те, що часто буває на фронті — чужі стали рідними. Побратим — це той, хто без питань допоможе. Хто підставить плече. З ким мовчки переживеш важке. Це — не слово, а дія”.
Моє життя до війни
“Після першої служби я працював у будівництві, а перед великою війною — на сирзаводі в Дубні. Звідти й пішов у військкомат. Ніколи не шкодував, що повернувся до армії. У 2015-му я просто побачив інше життя. Донбас тоді був новим і диким. Тепер — звичний, але від цього не легший”.
Порада тим, хто тільки приходить
“Треба вчитися. Вчитись добре. Бо бачив, як новачки приходили без підготовки — навіть не знали, як гранату кинути. Через це гинули люди. Немає нічого гіршого за ненавченість на війні. Я вдячний, що сам встиг пройти багато, і мені пощастило з тими, хто мене вчив”.
Мрії після війни
“Я не мрію про щось надзвичайне. Просто хочеться тиші і спокою. Як було колись. Будувати, жити. У мене поки що немає своєї родини, але вдома чекають батьки. Мама хвилюється, дзвоню їй не щодня, щоб не нервувала. А тато — теж військовий. Афганець. Він у 27 пішов на війну. Як і я. Отак і вийшло. Дай Боже, щоб мої діти — якщо будуть — на війну вже не пішли”.
Слова до тих, хто в тилу
“Хочу сказати просте: підтримка важлива. Дуже. Навіть якщо це проста смс: "Тримайся. Як ти?". Це гріє. Це дає сили. Бо в окопі ти відчуваєш, коли про тебе пам’ятають. Пишуть колеги з роботи, друзі, знайомі. І стає легше. Тому просто — не забувайте про своїх захисників”.
Читайте також: У 20 Центрах надання адмінпослуг на Рівненщині оформлюють паспорти
