«Катя загинула… Але вона ціла». 9 березня 2022 року Тетяна Ступницька оторопіло дивилася на телефон – подзвонила командирка медичного пункту, в якому служила її донька Катя. Сказала, що бомба з літака влучила у хату, де базувався медпункт. Будинок склався, наче картковий. Дівчину, що саме вийшла у двір, вибухова хвиля відкинула метрів на 30. Миттєва смерть.
«Як це моя дитина ціла, якщо її вбили? Тільки пізніше збагнула, що від тіла могло нічого не лишитися. У яму від вибуху вліз би комбайн. Ми їздили дивитися. Від хати зосталися драбина і шматочок даху, який вона підпирала», – розповідала жінка через рік, писало Громадське у 2023 році.
Медикиня Катерина Ступницька загинула 8 березня 2022 року. Звання Героя України їй надали посмертно.
Різала жаб і качок та лупцювала хлопців
Коли говориш із матір’ю вбитого сина чи загиблої доньки, почати треба з дитинства. Щоб дати змогу згадати милі, дорогі серцю історії. Щоб знову пережити ті миті й усміхнутися, і десь зрадіти, відчути гордість і на секунду розслабитися. І щоб голос перестав тремтіти від сліз.
47-річна поштарка Тетяна Ступницька із села Залізниця на Рівненщині – мама трьох дітей. Катя найстарша, 1996 року народження, Костя на два роки молодший, а Владові лише 20. Доньку мати називає Катрусею. Згадує, що та навчилася читати біля сусідських дівчат. У школу пішла вже грамотна і згодом читала вдвічі швидше за однокласників. Вони її брали з собою до магазину купувати цукерки, бо вміла підраховувати решту. В шість років уже доїла корову, як досвідчена господарка, в 11 уперше напекла пирогів, а на змаганнях із шахів обіграла свого вчителя. Від останнього факту голос Тетяни захоплено злітає догори.
«Нічого не боялася, все їй було цікаво: уміла розбирати курку чи качку ще маленькою. А якось із дітьми розрізали жабу, подивилися, що всередині, і влаштували їй похорон. Заступалася за дівчат, могла дати відсіч і словом, і кулаком. Причому лупцювала хлопців. Бойова. Дуже переживала, щоб усе було справедливо, й обурювалася, коли щось не так. Пам’ятаю, здавали у школі якусь роботу, і тому, хто надрукував на комп’ютері, ставили на бал вищу оцінку. Катруся писала від руки. Одне допитувалася: «Ну чому? Ну чому так? Я ж старалася», – згадує мати.
На сумочках малювала червоні хрестики, ляльок забинтовувала, любила білі халати. Це привело юну Ступницьку в Дубенський медичний коледж. Після закінчення 19-річну Катю призначили завідувачкою ФАПу в селі Даничів, неподалік рідної Залізниці. Санітарка Любов Долгушева, на віку якої змінилося десять фельдшерок, назвала новеньку «Моя Катерина». Так і в телефоні записала.
«Видно було, що їй цікаво лікувати. Старалася, зайвий раз у книжку глянути не лінувалася. Жаліла людей. Якось дядько прийшов із дальнього хутора в мороз, то відігрівала його чаєм. Аж тут перевірка із санстанції: що за непорядок? То вона відшила їх швидко. А як вирішила піти на службу у військо, то ми вдвох поплакали, пообнімалися. Я й зараз плачу за нею. Золота дитина. Вчора була у Корці (районний центр – ред.), де її фото на стелі. Підійшла, поцілувала, – чути в телефон, як жінку душать сльози. – Дуже пишаюся нею. Вона поклала своє життя, щоб вороги не прийшли сюди».
Сім’я СтупницькихРятувати людей – це моє
У 20 років Катя попрямувала до військкомату: «Хочу бути військовим медиком». З 2016-го служила санітарною інструкторкою медичного пункту 3-го механізованого батальйону в 14-й окремій механізованій бригаді у Володимирі на Волині. Неодноразово їздила в зону ООС.
Від контракту із ЗСУ мама відмовляла її як могла: «Дитя, не йди. Це армія, все по годинах, ти будеш підконтрольна, сама собі не належатимеш».
Тоді Тетяна не усвідомлювала, яка війна триває на сході. Їхній регіон вона не зачіпала, то й добре. Але пізніше, з розповідей подруг доньки (бо ж Катя таким не ділилася) зрозуміла, куди та потрапила і що там відбувається. Вже не могла спокійно жити. Рахувала дні до кінця трирічного контракту.
«Якось вона з дівчатами була в АТО, і на передовій їх обстрілювали. Кулі свистіли біля голови. Один солдат штовхнув їх в окоп і так урятував. А поранення у бійців там траплялися такі, що вона у крові сковзалася. Я благала більше не підписувати контракт. Але вона не послухала: у вересні 2021-го продовжила ще на рік. Лише заспокоювала, що вона медик і з нею нічого не станеться», – згадує Тетяна.
Дівчина приїздила у відпустку, але постійно прагнула повернутися. Не знала, що робити у цивільному житті. Стверджувала: «Це моє. Моє покликання – бути на війні: витягувати, рятувати людей у прямому сенсі слова». Посестри-медикині запевняють, що на рахунку Каті десятки врятованих життів.
Мама згадує випадок, коли донька вперше їхала на схід. Машини рухалися колоною, Катруся зі своєю командиркою Оксаною Горпініч були в одній з останніх машин. По рації передали, що комусь попереду стало зле. Дівчата схопили сумки, вистрибнули з кабіни й побігли до голови колони, обганяючи машини. Командир батальйону полегшено видихнув: «Фух, нарешті в мене з’явилися справжні медики».
Минулої зими Ступницька проходила вишкіл на Рівненському полігоні. 23 лютого попросила приїхати батьків забрати речі, а наступного дня зателефонувала, говорила швидко. «Почалася війна, заправте машину, зберіть речі, документи. Підготуйтеся. Мене кудись везуть». І до великої війни, і після Катя не розповідала деталей, не називала місце, де перебуває.
Від 24 лютого до 7 березня телефонувала щодня на кілька хвилин. Казала одне й те ж: «У мене все добре».
«Вона знала, що я переживатиму і зотлію, якщо її не почую. Весь час допитувалася, як удома. Я не могла зрозуміти, чому. Вона ж приїздила недавно, все бачила. Зрозуміла пізніше: вона насправді боялася, щоб у нас не робилося такого пекла, як там біля неї. Не хотіла, щоб ми страждали», – пригадує мама.
8 березня Катя не зателефонувала.Катерина Ступницька з подругамиКоротка перерва під час вишколу на полігоні Катерина з подругою і кумою Іванкою ТкачукВрятувала щонайменше 20 бійців
Мілена Саноцька служила в одному підрозділі з Катериною. Катя була медикинею, а її подруга Мілена – навідницею БМП.
«Вона весела дівчина, така «запальничка». Очі горять. Зухвала. Не мовчала, відстоювала свою думку. В нас одна жінка служить – то постійно придумує, щоб нічого не робити. Катя єдина їй усе виказувала, відверто говорила, що задовбала всіх», – розповідає Мілена.
Дівчина каже, що подруга хотіла машину, якраз 24 лютого мала здавати на права. Що Катя шалено подобалася чоловікам, ті завалювали її квітами й шоколадками. Що дуже любила свою родину, була ніжна з батьками й братами. Що могла віддати останні гроші друзям. Що мріяла про свою сім’ю.
«На оборону Макарова під Києвом її взяли єдину – з дівчат і медиків. Вона зовсім не боялася їхати, бо така людина: бойова, безстрашна, відповідальна. Треба – то треба. Від початку вторгнення зателефонувала нам кілька разів: «Дівчата, не переживайте, в мене все добре, скоро приїду». Хоча я чула, що голос тремтить, і знала, що медикаментів у неї мало. Ми вже знали, що там усе зовсім не добре. Але такий її характер – на все реагувати позитивно, з посмішкою – проявився і тут», – згадує Мілена.
Військові розташувалися в селі з веселою назвою Наливайківка за 7 км від Макарова. У крайній хаті облаштували медпункт. Тут працювала й жила Катя, в іншій половині поселився командир роти. Макарів частково окупували росіяни. До Наливайківки проривалися чотири рази. Наші військові їх не пустили – але страшною ціною.
Танкіст Василь Швець із цієї ж бригади зараз воює на «нулі».Танкіст Василь ШвецьЖурналісти змогли до нього додзвонитися, коли чоловік поїхав у населений пункт купити хлопцям цигарок. Зв’язатися із командиром роти, в якій служила Катя, не вийшло – він теж на фронті.
«З Катею разом гріли руки біля вогнища, ховалися в льосі, говорили про те, що треба гнати цю нечисть із нашої землі. Катя брала в мене телефон мамі подзвонити, бо ловив лише Vodafone. Чув, як заспокоювала її. Вона сильно боялася, щоб кацапи не дійшли до її Рівненщини. До 8 березня все було більш-менш терпимо, а тоді ми пішли в бій. Він був дуже тяжкий, майже вся 9 рота там полягла, плюс танковий взвод. Я єдиний, хто на своєму обгорілому, але живому танку, зміг виїхати.
«Поранені були майже всі: важчих забрали, легші залишилися на позиціях. Катя на собі цілий день виносила «двохсотих» і «трьохсотих». Таке маленьке гарненько дівчатко, як лялечка, таких дядьків витягувала і під такими обстрілами – я б не повірив, якби сам не бачив. Зокрема витягла і командира взводу. Поранених евакуювали на машинах до лікарень. Вона реально безстрашна була, такий сильний дух у неї», – пригадує військовий.
За словами Василя, Катерина Ступницька винесла з бою і врятувала життя щонайменше 20 бійцям. Пізніше допомагала в медпункті тим, хто зазнав легших поранень. Того дня село вкотре накрили артилерією. Розтрощили веранду хати, в якій жила дівчина.
«Пізно ввечері я побачив Катю в медпункті, вона мені ще дві пластинки заспокійливого дала. Вип’ю дві таблетки перед боєм – і спокійніше почуваюся. Ми з екіпажем мешкали у літній кухні, практично в одному дворі з медпунктом. І переїхали своїм підбитим танком трохи далі якраз 8-го увечері. Я Каті казав: «Знайдімо тобі підвал нормальний із залізобетонним перекриттям. Треба звідси переселятися, бо дуже небезпечно. Допоможемо речі перенести». «Добре-добре, тільки пізніше, бо треба перепакувати сумку з ліками», – казала вона», – розповідає Василь.
Приблизно о 21:30 над селом загули літаки. На Наливайківку скинули кілька бомб. Одна з них упала на хату з медичним пунктом. Катя якраз вийшла у двір – імовірно, щоб зателефонувати. Командир роти був усередині. Його витягли з-під завалів – важкопораненого, але живого. У будинку через дорогу на українських військових, які там ночували, попадали меблі, але всі люди вціліли.
Медикиню шукали всю ніч. Наступного ранку під деревом віддалік до чогось принюхувався собака. Кинулися – Катя лежала саме там.
Читати ще: «Всю ніч розбирали завали голими руками, сподіваючись знайти Катю живою», – бойовий побратим загиблої Героїні України
Поховали у весільній сукні
«Я й подумати не могла, що з Катею станеться щось погане, – згадує Мілена Саноцька. – Ми з дівчатами знали про обстріли, але були певні, що вона десь у підвалі. Катя така обережна завжди була. І коли сказали, що не можуть її знайти, то подумали: десь засипало чи завалило прохід, але зараз хлопці її розкопають».
Після звістки про смерть подруги Мілена сповзла по стінці. В неї сталася істерика. Вони були дуже близькими за духом, одна одну називали сестрами. Рідними людьми. Через рік рана не загоїлася. Мілена каже, що її неначе розірвали навпіл.
А тоді, 9 березня 2022-го, Оксана Горпініч як старша медикиня і близька людина Каті (називала її третьою донькою, бо має двох своїх), наважилася сказати батькам дівчини те, що боялися інші.
Спитала у мами: «Ховати в сукні чи у формі? Я все куплю». І купила: весільну сукню, біленьку шубку, фату, труну. Не дозволила дівчатам скинутися. Вирішила, що це буде її останній подарунок для Каті. Вона і привезла доньку батькам. Поговорити з нею, розпитати про Катю, на жаль, не вийде: Оксана загинула 4 травня на Харківщині. У будівлю селищної ради, до якої звозила поранених, прилетів артилерійський снаряд, а пізніше влучили дві ракети. Хтось із місцевих здав позицію.
«Оксану засипало, минав час, а її не знаходили. І ось через 5 днів я відчула, що хтось ходить хатою. І з’явилося відчуття, що її відкопають. Так і сталося. Я знаю, що то Катруся прийшла мені повідомити», – розповідає Тетяна Ступницька.
П’ять місяців після смерті доньки жінка щоночі прокидалася від кошмару: вона шукає Катю, а її нема. Рік минув, а вона не вірить у її смерть. Досі чекає дзвінка: «Мамо, не переживай, все добре».
«Розумом усвідомлюю, що немає, не побачу, а серце ніби каже: вона служить, от-от приїде додому. Не приймає серце. У мене забрали людину, з якою можна було поговорити про все на світі. Не в кожної матері такі стосунки з донькою. Не всі такі рідні душі, не всі мають такий зв’язок. Маю відчуття, що не стало більшої частини мене, всередині порожньо, – схлипує. – Єдиний стимул жити – її слова: «Не треба лити сльози, не треба переживати». Вона дуже не любила, коли я плакала. Бабуся її, моя мама, живе сама. Телефоную їй щодня, і за голосом чую: плакала. Але не скаржиться, відразу каже, що в неї все добре».
Журналісти запитали, може, то в них родинне – відповідати на будь-яке запитання «Все добре»?
Мама Каті погоджується: так, вони всі турбуються одне про одного. Жінка уже не плаче – але й не усміхається.
* * *
Ім’ям Катерини Ступницької названа школа, у якій вона вчилася. На її честь назвали вулиці в Корці, Рівному, Києві.Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть Повідомити
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Загрузка ...
