>
Своїми міркуваннями про вибір і свободу людини, про справжню дорослість, а також шанси, котрі перед нами відкривають складні часи, із Тижнем поділилася учасниця цьогорічного BookForum у Львові Едіт Єва Еґер, відома американська психологиня та психотерапевтка, що пережила Аушвіц.
Назва вашої автобіографічної книжки починається зі слова «вибір». Наскільки людина владна в ситуаціях, коли, здається, немає найменшого шансу вплинути на те, що з нею буде далі? Де осердя тієї сили, котра дозволяє кожному це зробити?
— Кожній людині важливо мати вибір, бо тільки в нашій силі визначити, ким бути: жертвою або звитяжцем. Тим, хто дає, або тим, хто відбирає. Визнання, що єдине, що має людина, — це інші люди, також є результатом вибору. Саме тому для нас як людей важливо всіляко зміцнювати одне одного без пошуку якихось відмінностей. Кожний із нас є самим собою, зі своєю специфікою, унікальними рисами, але разом ми значно сильніші, ніж поодинці. Життя в моменті тут і зараз — єдине, що ми насправді можемо контролювати. Минулого немає, майбутнє ще не настало. Ми ніколи не можемо змінити те, що сталося в минулому, а прийдешнє ще не реалізувалося. Людина, що змогла позбутися відчуття провини та хвилювань, знаходить себе в теперішньому часі, у поточному моменті. Повторю, що буття тут і зараз, у теперішньому моменті — єдине, що людина насправді може контролювати. Моє життя змінилося, коли мені виповнилося 16 років. Тоді пережила трагедію в Аушвіці, а поряд із тим отримала можливості, певний шанс. У концтаборі все, що ми мали, — це тих, хто був поряд, у моменті зараз і тут. Думаю, що ми маємо змінити вираз «так, але…» на «так, і…». Кожний із нас має вибір прямо зараз, і він полягає в тому, як ми думаємо, як ставимося до різних речей тощо. У якийсь момент я сповнилася співчуття до вартових концтабору, і це допомогло мені не потонути в океані ненависті, що міг зруйнувати моє життя. Хоч, звісно, ота темрява довкола могла забрати моє життя. Дуже важливо кооперуватися, гуртуватися, а не конкурувати чи протистояти. У концтаборі єдиними, хто в нас насправді був, були наші ближні — такі самі бранці, в’язні, як я. Справжня посвята себе одне одному в тих страшних умовах, без різних декоративних красивостей, допомогла тоді жити й виживати. Додам, що будь-що, як страшне, так і хороше, є тимчасовою ситуацією, тому важливо зосереджуватися на моменті тут і зараз.
Ви та Віктор Франкл — двоє відомих психологів, які були в’язнями нацистських концтаборів. Чи вдалося вам після звільнення поспілкуватися з ним про осмислення пережитого?
— То було дуже цікаве спілкування, бо між нами вікова різниця. Вікторові Франклу виповнилося близько 30 років, коли його звільнили з Аушвіцу. Він говорив, що після всього пережитого збирався читати лекції про психологію концтабору у Відні. Сказала йому, що я теж пройшла через Аушвіц, я така ж звільнена звідти, як і він. Мені на той момент було 16 років. Мені тоді страшно подобалася музика Чайковського, його увертюра-фантазія «Ромео і Джульєтта», і мені хотілося стати балериною в опері Будапешта. Якось одна з моїх клієнток зізналася, що довго не могла розказати мені, що зазнала сексуального насильства, бо, мовляв, я пережила Аушвіц — що взагалі може зрівнятися з таким досвідом? Я відповіла їй так: «Я знаю ворога в обличчя, а ви ні. Не порівнюйте та не применшуйте страждання». Страждання роблять людину сильнішою.
Ви надавали психологічну допомогу військовим, починаючи з моменту кампанії у В’єтнамі й майже донині. Що об’єднує всіх тих, кого спіткав ПТСР, і про що варто не забувати в його подоланні?
— У цьому випадку люди часто мені кажуть ось що: «Ми шукали одне, але чомусь знаходимо зовсім інше». Коли нас вивезли з Угорщини й ми побачили ворота Аушвіцу з написом «arbeit macht frei», то були непідготованими до ситуації та умов, у які потрапили. Нам казали одне, а насправді виявилося дещо абсолютно інше. І таке твердження чую доволі часто, особливо від військових. Багато років я займалася підготовкою американських військових до того досвіду, якого вони можуть зазнати під час бойових дій. Ідеться про час, що припав на момент американських військових кампаній на Близькому Сході. Говорила їм про те, щоб вони ніколи не поступалися та не відступали, робили все можливе для того, щоб зберегти свій глузд і розум здоровими. Також важливо замінити фразу «так, але…» на «так, і…». Продовжень у цього виразу може бути багато, наприклад: «Так, і я досі живий, досі тут і зроблю все, що в моїх силах, щоб бути тим, хто лишився живим, але ніколи не стану жертвою». Ще один важливий складник явища, про яке говоримо, конкретніше — переживання горя, проходження його стадій (це дуже важливо, як свого часу наголошувала Елізабет Кюблер-Росс): не можна горювати стосовного того, досвіду відчуття якого не маєш. Ми з Віктором Франклом говорили та писали про екзистенційний вакуум, тобто про ситуацію, коли ви не маєте в житті певних цілей, а існування не має сенсу для вас. Щось подібне я пережила після звільнення з нацистського концтабору, коли була на межі самогубства. Моїх батьків і хлопця вбили в Аушвіці. У концтаборі я говорила собі: «Якщо сьогодні я виживу, то завтра буду вільна». Але після звільнення зіткнулася сам на сам із реальністю, коли в мене не лишилося заради чого жити. І це саме той екзистенційний вакуум, про який говорилося вище. ПТСР — реакція на втрату, стан горя. Цей стан сигналізує не про те, що трапилося, а про те, чого, власне, не сталося. Ми часто повертаємося до місць, де зазнали травми, замість того, щоб усвідомити, що знаходимося в теперішньому моменті, тут і тепер, тому що пройдешнє минуло, прийдешнього поки що нема, і єдине, що від нас залежить, — це теперішнє.
Пандемія заскочила людство майже зненацька, проте це не перше масштабне випробування, яке йому випадає протягом історії. Чи має ця непроста ситуація потенціал росту та змін для суспільства?
— Будь-яка ситуація може слугувати шансом не так задля відновлення старого порядку, як для відкриття нових можливостей. Оту зону комфорту, про яку багато говорять, можна певним чином розширити. COVID-19 випробовує всіх нас і кожного, але не поступаймося та не відступаймо, бо пандемія не назавжди, і ми зможемо її пережити. Продовжуймо говорити життю «так»: «Так, я зможу», «так, я буду» і так далі. Жодний із нас не народжується зі страхом. Боятися ми вчимося протягом життя, а якщо так, то можна втратити оцю вивчену навичку боятися. Момент безпорадності можна використати по-різному. Наприклад, почати вчитися давати собі раду замість того, щоб судити когось, хто начебто винуватий у нашій ситуації. Людям дано вибирати, як жити, але кожний вибір, кожна ситуація тягне за собою наслідки, а не покарання. Дуже просте, але важливе питання полягає в тому, чого ви насправді хочете. Перфекціонізм часто веде до прокрастинації. Насправді важливо цього перфекціонізму позбутися.
Важливо ніколи не припиняти практикуватися бути людиною. Про мене багато хто каже, як про жінку, яка пережила Аушвіц. Я б це визначення зробила трохи ширшим: я людина, яка пройшла через досвід концтабору, котрий однак не є моєю ідентичністю, не складає суті того, хто я така. Передусім я людина із цілим гроном різних почуттів: радості, суму, гніву тощо. Людина, яка багато що значить. Саме тому варто було позбутися перфекціонізму. Бути лише тим, хто вижив, нелегко, бо можна зациклитися й потонути в ресентименті, засудженні інших та у власній безпорадності. Важливо пробачити самим собі, бо колись давно ви щось зробили, не маючи тих знань і досвіду, які маєте нині — і це нормально. Мої батьки колись придбали квитки на пароплав до Америки, але так ніколи їх не використали. Вони загинули в концтаборі Аушвіц, і це той факт, про який мені напевно відомо. Вказавши на димар тамтешнього крематорію, мені сказали, що вони загинули й що мені тепер ліпше говорити про них у минулому часі. Моя сестра тоді обняла мене та сказала: «Дух невмирущий». Ця фраза, це твердження мене тоді й урятувало.
Пандемія коронавірусної хвороби змушує суспільства та окремих людей переосмислити свою готовність до подібних викликів, яких, очевидно, у майбутньому лише більшатиме. Що таке, на ваш погляд, дорослість, і які риси її визначають?
— Дорослість — це не тільки усвідомлення людиною наслідків її дій, а й припинення обвинувачення інших. Допоки ми дорікаємо, засуджуємо, ми лишаємося дітьми. Мені подобається ідея Христа, що запропонував людям бути подібними до дітей, але не дитинними. Бути подібними до дітей значить не втрачати жвавості, жити, працювати, любити, зберігати баланс між роботою та іншими складниками життя. Часто потрібно провести інвентаризацію: чого ж таки більше в наших життях, якими ми хочемо лишитися в людській пам’яті. Я, наприклад, хочу, щоб мене запам’ятали як ту, що зробила все від себе залежне, щоб побачити прихід нових поколінь у цей світ, і для того, щоб вони ніколи не пережили того, що довелося досвідчити мені. Думаю, це мій обов’язок, бо мені скоро виповниться 94 роки. Людей такого віку у світі лишилося не так багато, і не варто забувати, що я належу до когорти наймолодших осіб, які пережили Аушвіц.
У вашому лексиконі немає слова «криза», проте є слово «виклик». Що дає така зміна погляду?
— Дійсно, я говорю, наприклад, не про кризу середнього віку, а про модуляцію середнього віку. Те, що тоді стається, — це не криза, а трансформація, коли особа нарешті розуміє, що не всі мають її любити й вона насправді не потребує отієї загальної любові та схвалення, та й не має подобатися всім і кожному. Це момент, коли люди починають бути реалістами, а не ідеалістами. Якщо останні не знаходять того, чим марили, то вони стають дуже цинічними, саркастичними особами. Важливо, чи ви реагуєте, а чи відповідаєте на ситуацію. Важливо створювати довкола себе такі умови, у яких люди зможуть проживати різні емоції та почуття так, щоб не боятися засудження за це. Знаю одного підлітка, який був неонацистом. Якось у моїй присутності він сказав, що збирається повбивати всіх євреїв. У мене був шанс смикнути його та запитати, чи розуміє він, до кого звертається. Розповіла йому, що втратила батьків в Аушвіці та про те, що зі мною сталося. Він попросив розказати більше — і це допомогло йому пережити певні емоції без боязні осуду людей довкола.
———————————————
Едіт Єва Еґер народилася 1927 року в чехословацькому місті Кошиці. Американська психологиня, спеціалістка з посттравматичного стресового розладу. 1944 року разом із родиною потрапила до концтабору Аушвіц, а по тому — до Маутхаузена та Гунскірхена. Має науковий ступінь із психології, а також ступінь доктора клінічної психології. Проходила стажування в докторантурі Військового медичного центру імені Вільяма Бомонта у Форт-Блісі (Техас, США). Працювала на факультеті психології Каліфорнійського університету в Сан-Дієго. Авторка книжок, що стали бестселерами: «Вибір. Про свободу та внутрішню силу людини» (2017), «Дар» (2020).
