-
Наталя Довгаль та її донечка Софійка
Матері, які рятували ще ненароджених діток, котрі втікали з-під окупації, розповіли історії свого порятунку. Вони понад усе цінують вільну Україну, а дітям дають символічні імена на знак боротьби та перемоги.
Зустрічаємося з героїчними жінками та їхніми дітками під час благодійного заходу. «Пакунки малюків» з усім найнеобхіднішим для діток родинам, що змушені були покинути свій дім, подарували благодійники.
«Наші реалії, як сюжет голівудського фільму»
Анна та Антон Харламові покинули рідну домівку в Харкові ще в перші дні повномастштабного вторгнення. Від російського кордону їхній дім відділяє лише 20 кілометрів.
Анна та Антон Харламови
У Чернівцях Анна народила донечку, яку символічно назвала Олександрою.
«Олександра — це захисниця. Так хочеться вже перемоги, захисту, безпеки, — розповідає Анна, лагідно поглядаючи на доньку, що заснула на руках у тата. — Коли почалася війна, ще не знала, що вагітна. Як дізналася, було лячно народжувати в цей час. Та сили знайшлися. Зараз же молимо Бога лиш про одне — скорішої перемоги й повернення додому».
Формальна, але необхідна процедура з паперами, щоб отримати такий очікуваний пакунок для малюка
У Харкові живуть батьки Анни. Вони не виїхали з міста.
— Батьки ще не бачили своєї внучки. А так хочеться вже їх познайомити, — додає жінка.
«Старша дитина, якій дев’ять років, дуже важко реагувала на звуки вибухів, — каже Антон Харламов, — постійно повторюючи: «Мамо, тату, я не хочу вмирати»… Коли ми вже були на вокзалі, було найстрашніше. Російські літаки пролітали над спорудою вокзалу, а потім десь вибухнуло! Паніка… Всі кудись бігли! Як у голівудському фільмі».
* * * * *
Ще одна мама Наталя Довгаль пригортає до грудей свою тримісячну доньку Софійку (дивіться на головному фото). Жінка також покинула дім у перші дні вторгнення.
— Це були перші місяці вагітності Софійкою. Коли почалися масштабні обстріли, чоловік був у відрядженні. Сусідній будинок із нашим обстріляли. Чоловік, повернувшись за два дні додому, відразу ж сказав збирати речі, — розповідає Наталя. — У нас у Чернівцях живе сестра. Вона нас і запросила.
Як зізнається Наталя, її життя проходить в телефонному режимі. Бо чимало родичів та близьких нині в епіцентрі війни.
«Та ми віримо, що прийде час, коли зможемо повернутися додому, — зауважує жінка. — І хай би всі вижили».
Для перебивки:
Матерям діток, віком до шести місяців, які покинули дім через війну, допомагають благодійники.
Простір, дружній до матері і дитини, відкрили в Чернівцях. Роботу простору забезпечує благодійний фонд «СОС Дитячі Містечка». Тут надають психо-соціальні послуги, проводять заходи для дітей і батьків, працюють психологи.
Зокрема, матерям малюків, що вимушено покинули свій дім, вручили пакунки малюка.
Кожний пакунок містить понад 30 необхідних товарів для мами і малюка — від подушок до памперсів. Це комбінезони на зиму й весну, термометр, розвивальний коврик, одяг, шампуні і креми, набори для годування. Вартість кожного — близько 27 тисяч гривень.
Пакунок малюка від благодійного фонду «СОС Дитячі Містечка»
«Я — вагітна, ми в машині, а російський танк направив дуло прямо на лобове скло…»
Побачила й відчула війну мешканка села Веселе на Херсонщині Анастасія Маміч. В гості до їхньої родини окупанти зайшли в перший же день вторгнення.
— Заїхали танками на подвір’я, розбили паркан. На другий поверх нашого будинку поставили свою гаубицю… Стріляли, по чому бачили. Знищили виноградники, полуницю, яку ми садили. Та вони стріляли просто по траві. По всьому, — розповідає Анастасія.
Анастасія Маміч
Поки окупанти хазяйнували на обійсті рідного дому, родина Наталі ховалася в підвалі.
— Ввечері трохи стихло, ракети не літали. Ми вирішили тікати. Поїхали ми з чоловіком, дитина, моя мама, бабуся, якій 95 років. Та мій батько відмовився їхати, — розповідає жінка. — В нас же кури, собаки… Йому стало шкода їх залишати.
Як тільки родина Наталі виїхала з рідного обійстя, то стикнулася з російським танком.
«Він направив дуло прямо на лобове скло авто. А того ж дня загарбники розстріляли в машині родину моєї вчительки — і дітей, й онуків, — каже Наталя. — Чоловік вийшов з машини, увімкнув світло. Ми підняли руки. Не знаю, що то було за диво, що нас пропустили цілими. Бог допоміг».
Батьку жінки також пощастило.
«Та вони побачили батька, що не поїхав та й сказали, щоб за п’ять хвилин його тут не було! Інакше…, — схвильовано пригадує Наталя Довгаль. — Батько кинувся до машини, а вона не заводиться. А той окупант кричить: «Зараз пристрелю тобі ногу й швидко поїдеш». Дякувати Богу, машина рушила. Тато врятувався».
Нині родина Довгалів живе в Чернівцях.
— У нас було все. Зараз нема нічого з майна. Та є основне — життя й родина, — каже жінка. — Старша моя дитина відвідує психолога. Бо забути ті жахіття їй важко. А молодша, дякувати Богу, також росте нам на втіху.
«Єдине бажання — це перемога. Навіть не мир, а перемога. Щоб ті нелюди вже не прийшли на нашу землю, — каже жінка. — Ви знаєте, а мама моя ж росіянка корінна. Так ми після цього жаху українською мовою спілкуватися почали. Мама — патріотка ще та! З усіма родичами в росії посперечалася. Ми з ними не спілкуємося… А хочемо додому, навіть на розвалини. Все відбудуємо, поля розмінуємо. Знову садитимемо наші виноградники. Ми маємо жити в Україні. І наші діти — українці».
«Розповім доньці не про війну, а про перемогу»
Киянка Дарина й донька Надія
Киянка Дарина покинула рідний дім на світанку 24 лютого.
«Мене розбудив чоловік. Каже: «Почалося щось страшне. Збирай речі й поїхали». Все, що могла, спросоння зібрала. Двоє дітей, кіт, а також ми з чоловіком виїхали зі столиці, — пригадує Дарина. — Затори були нереальні. Ми не їхали. Повзли. В Чернівці поїхали лише тому, що тут раніше були проїздом. Трохи знали місто. Так і досі живемо».
За словами Дарини, їхній будинок знаходиться в районі Києва, де завжди дуже небезпечно.
— Там постійно щось збивають, — каже жінка, пригортаючи донечку. — Тому повертатись додому рано. Та є надія, що скоро буде можливість показати своїй новонародженій доньці її дім.
Доньку Дарина також назвала символічним іменем Надія.
— Так, це моя Надія, — каже Дарина, ніжно цілуючи донечку в скроні. — І ще, коли вона виросте, я не розповідатиму їй про війну, а лише про перемогу.
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
Загрузка ...
